Від макулатури і касет до мережі Мегамаркет і ТРЦ Cosmopolite Multimall: як будував бізнес Олег Вишняков
Олег Вишняков – український бізнесмен, співзасновник мережі магазинів Мегамаркет, РЦ Ультрамарин, ТРЦ Космополіт, готелів та офісних центрів у Польщі, Латвії та Грузії про свій шлях у бізнес.
Цей текст доступний також російською мовою
Андрій Остапчук у своєму блозі на YouTube поговорив з одним із помітних українських підприємців у сфері рітейлу і девелопмента і дізнався, як хлопцеві з бідної сім’ї вдалося заробити свої мільйони. MCToday зробили конспект передачі.
У дитинстві продавав монети і збирав макулатуру
Я жив у бідній родині. Батьки були звичайними інженерами і заробляли 120-130 рублів на місяць. Ми жили у двокімнатній квартирі: в одній кімнаті – я з батьками, а в іншій – п’ять квартирантів-студентів. Я розумів, що треба якось з цього вибиратися.
Коли мені було сім років, я ходив на ринок біля будинку, де збиралися нумізмати. Їм я продавав старовинні монети, які збереглися у бабусі. Трохи пізніше почав сам робити з поліетилену альбоми для монет і продавати їх.
Я збирав пляшки і макулатуру. Тоді за 20 кг макулатури можна було отримати талончик і обміняти його на дефіцитні книги. Я їх обмінював, а потім продавав. Таким чином в 15-16 років я заробляв 100-300 рублів на місяць.
Повернувся в Україну, торгував куртками і записував касети
Я ніколи і ні в кого нічому не вчився. Я навчався на власному досвіді, у мене не було наставників. Може, це звучить дивно або самовпевнено, але це так. Я нікого не наслідував.
У 21 рік я повернувся до Києва з Каунаса, куди поїхав вчитися в 17 років. У той час багато литовців продавали в Україні одяг власного виробництва. Я теж вирішив цим зайнятися, але шити не вмів. Я знайшов кравців, які шили куртки, брюки, спідниці різних моделей, а я на них ставив заклепки і продавав. Попит був божевільний, ми могли за день продати 40 курток. І це приносило тоді досить великі гроші. За них я купив свою першу машину – старий «Жигулі».
З часом на ринку з’явилася конкуренція. Такої якості матеріалу і пошиття, які ми виробляли, вже не вистачало, і я продавав вже не 40 курток, а дві-чотири. І я перейшов в інший бізнес.
У ті роки не було касет з якісним записом, тому я став займатися цим. У мене не було можливості самому купити апаратуру, тому я орендував 20 магнітофонів «Маяк» та найняв на роботу свого однокласника. Він записував різні треки, які були модними в той час, а я продавав ці касети. Почав їздити в інші міста: Чернігів, Ніжин, Черкаси. Іноді залишався ночувати на ринку, тому що не міг повернутися. Але в день ми реалізовували 150-200 касет.
Свої перші $100 000 я ховав під диваном
Згодом знову довелося міняти нішу. Я потрапив у сферу друкарства.
Все почалося з того, що знайомий з Риги передав мені 30 000 примірників книги «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. В Україні їх було легко продавати, особливо у клубах книголюбів. Ми їх перепакували, поставили ціну шість рублів замість п’яти і досить швидко реалізували всі.
Я зрозумів, що видавати книги – прибутково. Першою книгою, яку я видав, була перекладений рукопис Герберта Лоуренса «Коханець Леді Чаттерлей». Якщо вдалою вважається реалізація тиражу в 5-10 тисяч книг, то я продав 300 000 примірників. Це був дуже крутий бізнес. Мені тоді було 27.
Все йшло добре, поки через дефіцит паперу собівартість друку в Україні не зросла. Витримати конкуренцію з російськими та білоруськими видавництвами ми не могли. До того ж розвалилися клуби книголюбів, тобто не було такого ринку збуту, і я розумів, що знову прийшов час шукати щось інше.
Свої перші $100 000, які я зберігав під диваном, я заробив на продажу книг, куртках і касетах.
Далі вирішив зайнятися експортом, адже в Україні товари коштували в рази дешевше, ніж за кордоном. Я вивозив у великій кількості цемент, технічний казеїн, тонну якого в Україні можна було купити за $400, а продати в Польщі або Німеччині – за $2000. Казеїн, до речі, користувався попитом, і 20-тонна вантажівка могла принести дохід в $ 20 000.
Коли мені було 30, люди почали брати кредити під заставу нерухомості. Гроші вони намагалися інвестувати в бізнес. Я також зайнявся кредитуванням, але це був нехороший час: з’явилися фінансові піраміди, МММ тощо.
Люди брали у нас гроші під 3-4 % і вкладали їх в ці піраміди. В результаті гроші втрачали і доводилося їх виселяти з власних квартир. Це був неприємний бізнес, і я в ньому не затримався.
Найскладніше було викупити будівлі під Космополіт
Я грав у теніс з хлопцем, який вже був партнером в одній мережі, збирався з неї виходити і запропонував мені відкрити разом магазин. У нього були знання, а у мене – гроші. Так ми відкрили перший Мегамаркет на Горького.
Потім ми вирішили зробити кінотеатр Ультрамарин. Для нього ми беремо фільми на прокат у кінодистриб’юторів, за що віддаємо їм 50 % свого прибутку. Кінострічки можна купувати, але є ризик, що вони не окупляться в прокаті.
Згодом ми доросли до створення торгового центру Космополіт. Найважчим було знайти будівлю. Ми не орендували її, а викупили. Можливо, це неправильно, але я люблю, коли все своє. Власне, це і було найважчим – купувати все це по корпусам у держпідприємств.
У 2014 році ситуація в Україні загострилася. Я вирішив диверсифікувати свої активи. Ми з партнерами взяли кредит і купили будинок 1905 року в Ризі, реконструювали його і відкрили чотиризірковий готель Mercure. Вже на другий місяць після відкриття заповнюваність готелю досягла 90%. Потім з другом з Польщі ми вирішили відкрити готель у Вроцлаві. Купили вдале місце біля Центрального вокзалу.
Ми стали шукати франчазера і зробили пропозицію мережі Hilton. Але умови, які вони нам запропонували, мені дуже не подобалися: ми залежали від них на всі 100%, а вони від нас не залежали зовсім. На це місце також поглядала французька мережа Accor Hotel. Щоб обійти Hilton, вони зробили нам більш привабливу пропозицію. Разом з французами ми побудували тризірковий готель Ibis Styles.
Поліграф на співбесіді та контроль за кількома бізнесами
Я люблю все контролювати і, можливо, займаюся мікроменеджментом. До мене хоча б раз на тиждень стікаються витрати по всіх бізнесах. Я дивлюся, чи правильно витрачаються гроші чи ні. Але якщо у вас великий бізнес, то це все потрібно делегувати. На жаль, я не закінчував спеціалізованих коледжів, інакше б використав більш науковий підхід.
У нашій країні найбільша проблема – це кадри. В Україні дуже довго вважали, що потрібно менше працювати, а більше спати і красти. Нормальні співробітники – це вже 50% успіху. Є два варіанти, як їх набрати: виростити самим або вибирати готових, але дорогих фахівців. Я вибираю друге, адже це принесе мені значно більший ефект у бізнесі.
На співбесіді, особливо на відповідальні посади, спочатку я питаю про попередній досвід. Багато тих, хто вважають себе фахівцями, починають губитися ще на питаннях про прибуток, витрати і ефективність. Потім ми наводимо довідки з їх колишніх місць роботи. А щоб потрапити на керівні посади, люди проходять через поліграф. Так ми дізнаємося, чи крали вони раніше і в яких масштабах.
Помилки в людях засмучують мене найбільше. Довіритися людині, а потім розчаруватися в ній, дуже прикро, але таке трапляється досить часто.
Джерело: MCToday
Читайте також